“Педагог повинен уміти в кожному бачити майбутню людину”, – Марія Іванівна Бурдило

17142358_1303555443057007_935389517_o

Найбільше багатство людини – її літа. Вони дарують безцінний досвід, враження, гріють душу теплими спогадами. Приємно, коли, озираючись назад, можна з упевненістю сказати, що діяння твої були немарними. 15 березня свій 85-й день народження святкує Марія Іванівна Бурдило, знаний педагог у районі. Учитель-словесник, вона привила любов до класики літератури не одному поколінню учнів.

Народилася я у Великому Березному у 1932 році в селянській сім’ї, – починає свою розповідь Марія Іванівна. – У перший клас пішла ще тоді, коли Закарпаття перебувало під владою Чехословаччини. Але навчання тривало до березня, бо наш край окупували фашистські мадяри, і наука припинилася. У вересні 1940 року ми знову пішли у 1 клас, уже при мадярах. Так, до 1944 року, доки Закарпаття (у тому числі й наше селище) не було визволене радянською армією, вчилася я при угорцях. Навчання було угорською мовою, ми повинні були її знати. У житті мені ці знання, безперечно пригодилися. Коли у селищі було  організовано середню школу (тепер це будівля гімназії), ми всі потрапили до 6 класу. У 1950 році закінчила Великоберезнянську середню школу й вступила до Ужгородського національного університету на філологічний факультет. У 1955 році закінчила університет із правом викладання української мови та літератури. Після закінчення потрапила у Вілок (Виноградівський район), відповідно до  направлення з вузу. Це село, у якому 90% угорців. Мене там полюбили, бо зовні була схожа на мадярку. Викладала літературу в українській школі протягом двох років. Познайомилася там і з чоловіком – Андрієм Гнатовичем, котрий також там був  направлений після університету. У 1957 році через певні причини, зокрема, політичні, виїхали звідти. Тут потрапили у Ставне. Пропрацювали там 4 роки:  я – вчителем російської  мови та літератури, чоловік – математики. Потрапляла я, до слова,  завжди на старші класи.  За 32 роки всього тричі я мала молодші класи. У 1961 році чоловіка перевели інспектором у райво, і я потрапила у середню школу як український філолог на заміну (на час декретної відпустки), але лише на 4 місяці. Була вакансія методиста у районному Будинку піонерів, пропрацювала там 4 роки.  Далі – офіційно згідно із наказом стала викладати у Великоберезнянській ЗОШ російську мову та літературу до 1980 року. Але потім, знову ж таки через політичні причини, моє вчителювання опинилося «під загрозою». «Язык Ленина» мали викладати ті люди, що мали спеціальну освіту, яку, звичайно, для того, аби вчителювати далі, потрібно було здобути й мені. На той час мені було 48 років, до пенсії лічені роки. У 54 роки я мала б отримати диплом удруге. Тоді  пишу заяву, аби  навантажили уроками української. Та у зв’язку з їхньою відсутністю мені запропонували бути вихователем у школі-інтернаті. Я погодилася, бо іншого виходу не мала. Працювала там 6 років. Останній рік знову вчила російську мову та літературу у Великоберезнянській ЗОШ. У 1987 році пішла на пенсію. І ось уже 30 років я на заслуженому відпочинку.

Чому саме філолог? Це було свідоме рішення?

Чим пояснити мій вибір?.. Напевно, у першу чергу, читанням. Змалку захоплювалася літературою, дуже любила читати (до речі, й угорські книжки). При школі була бібліотека, я була її активним читачем. Любила і люблю класику (українську, російську, світову): Шевченко, Леся Українка (її лірика, її «Лісова пісня» – особливі для мене твори). Схилялася перед класиками російської літератури: Лермонтовим, Пушкіним, Толстим. Уже в старших класах (9-10) читання стало для мене уже як система. Рішення вступити на філфак було осмисленим, я прагнула глибше вивчити українську мову, літературу і не тільки українську. Так сталося, що на українському відділенні читали лекції російською. Правда,  літературу, фольклор, мову, історію – українською.

Яким має бути вчитель? Які рис мають бути йому притаманні?

Учитель має над собою працювати. Це велика внутрішня робота. Недаремно професія вчителя вважається складною. Педагог має навчитися тримати учнів своїм єством. Тоді утвориться аура взаємодії і взаємоповаги. Необхідно голосом, очима, рухами, поведінкою сфокусувати учня на себе і… витримати. То нелегко. Учитель має захоплювати учнів, аби вони його слухали у повній тиші. Від того, наскільки ти їх можеш захопити, залежить й твій успіх. Тоді учні оцінюють тебе як професіонала. Педагог повинен уміти в кожному бачити майбутню людину. І не має значення, як дитина  вчиться, це  особистість.  Треба кожного поважати, ставитися справедливо. Учитель ні в якому разі не має мати «любимчиків»  і «нелюбимчиків». Дітей треба любити, а більше – поважати. Хоча, на жаль, не всі учні стають порядними людьми До вчителя завжди було неоднозначне ставлення. Ідеального вчителя, як і ідеального учні немає. З батьками теж різні ситуації.

Важко молодому вчителеві: учні тебе вивчають, спостерігають, скільки  витримаєш.  Велику роль відіграє досвід. Саме з роками вдосконалюєшся, і приходить розуміння й усвідомлення того, як треба правильно чинити. Дуже приємно, коли колишні учні говорять слова вдячності, приємно чути:  «Ми уже любили Марію Іванівну, особливо її лекції».

Як Ви поєднували роботу і сім’ю?

Поєднувати сім’ю і роботу було нелегко. Чоловік, правда, розумів. Зауважу, що тоді учитель був у строгій дисципліні. Уроки потрібно було готувати на серйозному рівні. Вечорами і півночі готувалася до уроків. І знову допомагало читання, читання і ще раз читання.

Чи залежний, на Ваш погляд, учитель від влади?

Щоб вижити, мусиш працювати в унісон із владою. Учитель повинен залишатися Людиною, любити свій предмет, свою справу, поважати своїх учнів при будь-якій владі. Треба тонко відмежовуватися від політичної ситуації і викладати свій предмет. Вчитель сіє добре, вічне, високоморальне. А для цього не важливо, яка влада.

Як почуваєте себе зараз? Чи відчутний «груз» років?

На пенсії присвятила свій час сім’ї. Часто запрошували у бібліотеку на різні заходи, до речі, О.Костенко, моя учениця. Зустрічалася із колегами, не замикалася у сім’ї. Не можу сказати, що самотня: маю чудових дітей, онуків, правнучку. Але ровесників моїх чим далі, тим менше. Якщо не маєш проблем зі здоров’ям, маєш світлий розум, то вік і не відчувається.

Я по-філософськи, реалістично дивлюся на життя, на смерть. Приходять спогади. Була колись повага, шанобливі відносини.

Щиро дякую, Маріє Іванівно, за бесіду. Зичу Вам тепла, затишку й благодаті.

Мирослава Дудурич для Березний24

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


*